Дитинство Посеред трав, долин квітучих, Де сонця промінь виграва, Де голоси птахів співучих, Де в травах ніжилась роса. Де у вечірню тиху пору Цвіркун мелодію бринів І на піщану влітку гору Хлопчина стежкою ходив. Посеред плес, ставків, гаїв зелених, Де ліс століттями шумів, Струмків весняних, березневих І теплих літніх вечорів. Де квіти в вікна хати заглядали, Малину спориш огортав, Шпаки дитинства, в вітях ясена співали – Весну не раз я з ними зустрічав. Де дах на хаті із соломи, А в тій соломі горобці, Не відчуваючи утоми На світло їх ловили дітлахи. Де при столі читалось Слово, Святе письмо, годинник в хаті цокотів. І так постійно – знову, й знову – Дитинства дні, я вас любив. Люблю й тепер і в думах лину До тої хати, що нема, Верби дитинства, з лози тину, Старого надто аж хліва. І з ним так спогадів багато: Худоба, ранок, череда, Торбину ладить мені мати І тихенько будить – вже пора: «Прокинься сину, сонце сходить», – Я йду на роси пастухом, Лелека ранній по болоту ходить, І став блищить за рівчаком. Барвінки голови схилили, Ще сплять, та мить прийде – й прокинуться вони Їх роси вдосталь напоїли, Дарунок неба принесли. Дарунок неба, дійсність слави Із літ дитинства дотепер, Слова святі оберігали, Мене в гріхові, щоб не вмер. Не згинув, Боже милий, Який Ти добрий і тоді, Коли Тебе нещадно били, Катам прощав Ти їх гріхи. І зараз хочеш всіх простити. Та сумно: бачу – не усі Тебе захочуть полюбити Й просить простити їм гріхи. Хто в світ прийшов, той має Дитинство, квіти і поля, І мрії, що душа його кохає, І час прийти в молитві до Христа. Тож скористайся в цій нагоді, Дозволь – спасеться хай душа, Скажи гріхові: «Хватить! Годі! Я йду в обійми до Отця!»
